Саша Школьний,
один із засновників і авторів-віконавців клубу авторської пісні "Дом".
Викладає математику в Педагогічному університеті, також працює у середній
школі в Ірпіні. Серед багатьох його захоплень чи не найулюбленіше - футбол,
тому і наступний опус про нього. Хоча може і зовсім не про це.
ВІДЛУННЯ ДИТИНСТВА
або спроба спортивного репортажу
...Маленькі діти люблять бавитися. Просто так. Люблять длубатися у власному
носі. Люблять копирсатися у чомусь шалено брудному, виловлюючи і з насолодою
поїдаючи малесеньких черв'ячків. Люблять складати кубики і буцати м'ячика. О!
Як він неперевершено летить: вгору, потім - униз, смішнюче квокчучи при кожному
приземленні. А які бризки від здіймає, коли падає у калюжу - і словами не передати!
Правда, буває, що м'ячик вилітає із двору на дорогу. Тоді дітлахи, полотніючи
від жаху, притискуються до щілин паркану і спостерігають, чи встигне він пролетіти
між стрімкими колесами автівок, чи ні. Інколи не встигає. Тоді повітря розламується
на мить гучним і останнім "бум!", а дитячий плач та сльози слугують
йому панахидою. Прощавай, милий друже! Ти був гарним, дуже гарним...
Та ніщо не вічне - і новесенький друг через день чи два знову скаче то догори,
то донизу, а про геройськи загиблого за тиждень уже ніхто і не пам'ятає...
...Я люблю дивитися як діти бавляться. Гра - це одна із найцікавіших складових
людського життя. Під час гри розкривається вся сутність людини, проявляються
справжні емоції і думки, горять очі і душі. Маленькі діти грають, бо їм того
хочеться, бо під час гри вони нікому нічого не винні. У такої гри немає мети,
вона є самодостатньою і цілісною.
І от діти дорослішають. Вони теж грають. Але дещо по-іншому. Грають для того,
щоб виграти. З'являється мета - з'являються і правила. Обмеження свободи є необхідністю
для існування справедливості. Нецікаво, звичайно, та що поробиш...
Але правила можна порушувати! Це - вже цікаво, навіть дуже. Причому треба порушити
так, щоб інші нічого не помітили. І виграти. Що? Нечесно?! Але ж мета - виграш!
Бути першим, кращим у даний момент, та ще і на очах інших - що може бути солодшим
у цьому житті?! "Хто інших пропускає вперед, той завжди залишається за
дверима." Хто це сказав? Не пам'ятаю, але як влучно!
Що влучно, то влучно, але є і інші. Ті, для кого гра ще не завагітніла метою.
Вони прагнуть чесності. "Гра - заради самої гри!" - ось їх девіз.
У пощуках права на таку гру вони придумують нові обмеження. З'являються судді,
які досконало знають правила. Суддів цьому вчать, проводять усілякі тренінги,
збори, семінари. Суддів поважають і... ненавидять. Бо ті помиляються - люди,
вони завжди - лише люди... Тоді доросліші діти починають сваритися. У цей момент
вони усі однакові: і ті, хто грає заради самої гри, і ті, хто грає заради виграшу.
Навмисне, чи ненавмисне - яка у дідька відмінність?! Все уже сталося і поїзд,
як кажуть, уже пішов...
Після тих сварок з'являються судді над суддями, судді над суддями суддів - одним
словом, суцільний Вавілон. Все вище і вище здіймається грандіозна вежа взаємосудочинства.
А хто ж там, нагорі? Кажуть, що має бути Бог... Але, найчастіше, вежа руйнується,
спресовується і самозаплутується: керівники одних є підлеглими їхніх підлеглих.
Суцільний хаос... Правила постійно удосконалюють і змінюють. Через певний час
навіть ті, хто безпосередньо грають, уже не завжди розуміють, у що ж вони насправді
грають. Цей вир безкінечний, всеосяжний і незупинний...
Уже хтось починає говорити, що гри взагалі не існує. Оскільки нічого іншого,
крім неї, у цьому житті немає, то гра стає роботою. Вчорашні діти починають
щиро вірити, що вони справді працюють, граючи. Більше того, вони починають переконувати
і інших, що ігор не існує. Існує лише робота. Робота важка і наполеглива. А
головний критерій якості роботи - це, звичайно, результат. Нарешті пологи успішно
відбулися - мета починає жити власним життям, незалежно від матері, зростаючи
і набираючи сил із кожним днем. А потім, як і всі діти, відчужується і йде своїм
шляхом. Що ж, кожному - своє...
...Ой! Щось захопився я. Так про що я тут зібрався написати? Ага! Увага, увага!
9 липня 2006 року у місті Берлін відбувся фінал Кубку Світу з футболу! У ньому
італцузи обіграли франійців із рахунком 2:2! Слава переможцям!..
...А десь далеко, наче у іншому світі, маленька дитинка підкинула м'ячик і зачаровано
дивиться на нього, як на Диво: "А виявляється, він - повертається! Отже,
він - живий!..."
